Мій девіз цього року - Не дай собі засохнути, тобто занудьгувати. І саме це змушує мене постійно бути в русі і шукати пригод. Тому, втікаючи від осінньої хандри, я і s0vushka вирішили поїхати з dobre_poixaly в Кам’янець-Подільський, щоб оглянути фортецю і старе місто, а разом і заїхати в Бакоту і посидіти на коралових рифах Подільських товтр.



В п’ятницю після роботи закупили в маркеті наш стандартний набір продуктів для поїздок і поїхали. Обійтися котлетами з помідорами ми не можемо, нам подавай делікатеси :) Чотири сорти сиру, два сорти м’яса, ну і сухе вино, куди ж без нього. Після трьох тижнів на морі смак наш збочився остаточно, тож вино ми тепер сприймаємо розбавлене водою.



День перший

Як завжди в таких поїздках, в короткий проміжок часу можна втиснути дуже багато, тому і букв буде багато. Готуйтесь :) Фото і коментарі ідуть саме в тому порядку, як це бачила я. Сьогодні ваші очі - це я.

Приїхали, поснідали. Після чого нас знайшов ографінений екскурсовод і ми поїхали оглядати мости і старе місто. Першим був міст "Біжуча лань", з якого колись стрибали з банджи, але після того, як там розбилась дівчина, стрибки припинили. Про що дуже красномовно свідчить закритий і давно не використовуваний майданчик з іржавими плакатами



Місто перетинає річка Смотрич, яка тече в красивому глибокому каньйоні і утворює посеред міста петлю (в ній якраз і знаходиться та сама найкрасивіша, стара частина міста). Найкраще красоти каньйона видно з моста Біжуча лань. Висота мосту - 60 метрів. Квасолинка на фото з описом каньйону - це і є Старе місто.



Другий з мостів, а в Кам’янці їх всього три - Новопланівський. Він з’єднує нове і старе місто. Він теж дуже високий, з нього відкривається шикарна панорама на місто.



Переходимо міст - і от ми в Старому місті. Як мені там сподобалось! Маленькі криві вулички, затишні будиночки, багато зелені. А ще дуже багато церков, пам’ятників і інших цікавинок, які варто побачити



Зверніть увагу: будується торгівельний центр. Але він не зноситься дощенту, щоб на його місці збудувати монстра зі скла й бетону, як це робиться у нас, а бережно реконструюється, щоб зберегти старовинний вигляд і не порушити архітектурний ансамбль міста.



Башта Стефана Баторія - найпотужніша з Кам'янецьких башт. Після ремонту ХVІІ ст. почала називатися Кушніром. Арка, яку видно на фото - Вітряна брама. За легендою тут вітром зірвало капелюх з царя Петра І під час його перебування тут в 1711 році. Остання фотка - бастіон.



Цікаво: Майже на одній вулиці знаходяться церква Петра і Павла і католицький кафедральний собор Петра і Павла. Ось церква і ця вуличка:



А ось собор. Він дуже цікавий. По-перше, цікава його історія. Спочатку це був католицький собор. Але коли Кам’янець захопили турки, вони перетворили собор на мечеть і звели поряд з нею мінарет. А коли місто назад перейшло до поляків, мінарет вирішили не руйнувати, а жостко постєбатись. На мінарет, на золоту кулю, обвиту змією і яку вінчає півмісяць, знак ісламу, поставили Діву Марію. Поставили так, що вона стоїть ногами на кулі, і тим самим попирає іслам. А крім того, вона організована як лялька-неваляшка. Коли віє вітер, вона може нахилитися вбік, але потім все одно стає вертикально. А ще в соборі є католицький цвинтар, пам’ятник Папі Римському Павлу Іоанну. Вхід в собор - симпатична готична арочка. А на соборі зверху по обидва боки від хреста стоять статуї св. Петра і Павла. А ще гарно видно фортецю.



В соборі знаходиться надгробок панянки Лаури Пшездецької, краси неймовірної. Виконаний з італійського білого каррарського мармуру. І здається, що вона спить. Волосся, риси обличчя, тонке покривало - все настільки тонко і ніжно вирізьблене. Кажуть, якщо ви не бачили Лауру, ви не були в Кам’янці



Потім нас ще зводили в ратушу (будинок на задньому плані, зараз там реконструкція), в місцеву катівню в підвалі :) На передньому плані Вірменська криниця. Оскільки місто знаходиться на скелі, своєї питної води там не було. Вірмени вирішили допомогти місту і довго і нудно копали цю криницю. Прокопали 50 м в глибину, воду знайшли, але вона виявилась непридатною до вживання. Відтоді туди кидали тих, хто погано поводився.



Далі нас поселяли в готель. Як ми любимо з Танею часто повторювати, дурі нам не треба, у нас своєї достатньо в головах. Дістали ми ковпачки і язички, які купили разом з тарілками в поїзд, і давай допивати вино і заїдати сиром. Ну і фоткатись. Чи варто казати, що друга половина дня у нас пройшла значно веселіше, ніж перша? :)



А в другій половині дня ми пішли дивитись те, заради чого всі пруться в Кам’янець - фортецю. Вона захищала місто від нападів різних нападників, до неї веде третій в місті міст - замковий. Фортеця симпатична. Солодка як десять кілограм зефіру екскурсовод таким же солодким голоском наспівала нам екскурсію. Один раз через фортецю пробились турки, але не руйнували її сильно. А потім, коли місто стало частиною Російської імперії, фортеця втратила своє військове значення, і король видав про це спеціальний указ, не забувши вказати на указі, щоб фортецю не руйнували, а залишили для нащадків, щоб бачили, як раніше будували. Ну, ми побачили.



Окремо хочеться відзначити мешканців фортеці. Судячи з їхнього зовнішнього вигляду, вони колись були живими, а потім їх муміфікували і зараз їм ведеться не дуже весело. Відколоті носи, відбиті пальці, припале пилом волосся, нездоровий колір обличчя. Особливо я умілялась через клона Майкла Джексона - голландського солдата, в якого щось з обличчям, не вистачає пальців на руках, і палка прив’язана до руки, мабуть, щоб не згубити, і лису монашку, яка відспівувала мертвого (на фото немає). Ну і Кармалюк, закутий в кайдани, мав би бути блідим від довгого сидіння, а він чогось червоний.



Наступне гостре відчуття було таке, що ми спустилися біля Замкового мосту, щоб подивитись дерев’яну церкву 18 століття. Добиратись до неї треба було по вузькому хиткому містку. Якщо по ньому іти самому, ще більш-менш. Але коли іде 20 чоловік, та ще і не в ногу, то він дуже весело розхитувався. Клас, таких відчуттів у мене ще не було :) Краєвид з мосту, сходів - просто шикарний! Фанати Кам’янця намагаються довести, що цей міст був збудований ще в 2 ст. н.е., і що саме він зображений на римській монеті того періоду. І що раніше він був арочний, а потім арки заклали камінням, для чого вишукують способи просвітити його і визначити, який він всередині - порожній чи заповнений. Ну що ж, доведуть - буде кльово.



...А потім у нас почався жор-тур по місцевих ресторанчиках і кафешках, який почавшись, переслідував нас і наступного дня. Спочатку це був ресторанчик "Під брамою". Не скажу, що так вже смачно. Звичайне меню, стандартне для цієї місцевості (борщ, мамалига, банош, форель, вареники). А от "Кава у поліцмейстера" вразила дуже і дуже. Симпатичний інтер’єр, смачнющий трав"яний чай, смачні тістечка :) Саме там ми мали змогу накритись мідним тазом. Це було просто: він висів під стелею. Знімаєш і накриваєшся. Їжу ми не фоткали, так що дивіться на інтер’єри :)



Вечір завершився прогулянкою нічним Кам’янцем з представником місцевої інтелігенцїі, який тепер проходить у нас під кодовою назвою "Руссо директо, обліко морале". Мда, тепер мені не дає спокою питання: якщо в школі такий директор, то які ж тоді учні??? Ми ледве відбились від пропозиції випити пляшечку-другу горілки і наполегливих витягань подивитися церкву 14 сторіччя :) А нічний Кам’янець дуже і дуже гарний. Моросив дрібний дощик, всюди горіли ліхтарі і було таке відчуття, наче потрапив в середньовіччя.



День другий

День почався з того, що в церкву 14 сторіччя ми таки потрапили. Ох, вона дійсно гарна. Приїхати б туди на кілька днів, щоб нікуди не спішити, погуляти вуличками, зайти в костьол на вранішню службу послухати орган і в цю церкву св. Миколая на службу. Коли ми прийшли туди, там якраз була служба. І мені так захотілось залишитись...



А після сніданку ми виїхали за місто, щоб потрапити в гори. Так-так, гори там, де здається, одні рівнини і поля. Національний парк "Подільські Товтри" визнали одним із семи природних чудес України. Товтровий кряж - це яри і гори, річки, озера зі своїм унікальним мікрокліматом і з величезною кількістю червонокнижних тварин і рослин. І так дивно було, коли ми виїхали з Кам’янця, їхали по рівнині, і тільки через 15 хв через виїзду в’їхали в місце, де по обидва боки від дороги були яри, і було видно справжні гори, вкриті лісом!

Китайгород. Там ми дивились геологічне Китайгородське відслонення. Це всесвітньо відомий повний розріз силурійських відкладів. І вони там такі, наче хтось взяв і розрізав ножем. Схили, які зображені на фото, і є тими самими силурійськими відкладами А ще в Китайгороді ми бачили будинок місцевих панів, який місцева влада готова подарувати кожному, якщо він його відновить.



Бакота - це те місце, від якого я досі знаходжуся під великим враженням. Бакотська затока знаходиться в межах Дністровського каньйону, що також належить до семи чудес України, і вважається одним із наймальовничіших куточків Поділля. Скельні береги затоки досягають 20-ти метрів висоти, відкриваючи погляду надзвичайної краси краєвиди. Але унікальність її полягає не тільки у природному багатстві. На дні затоки назавжди залишилася таємниця стародавнього міста Бакота, що колись було столицею Придністровського Поділля, а нині затоплене водами Дністровського водосховища.



Наш екскурсовод, Тарас Возняк, народився в Бакоті. Треба було бачити, з яким теплом і болем він говорив про свою затоплену Батьківщину.



У скелястих берегах затоки розташований цікавий історико-культурний об’єкт – Свято-Михайлівський скельно-печерний монастир, заснований у ХІІ-ХІІІ ст. Бакотський монастир був зруйнований монголо-татарами, але під час розкопок у кінці ХІХ ст. віднайдені залишки печерних келій і монастирської церкви. Монастир вразив мене дуже сильно. Уже кілька днів пройшло, але коли я про нього думаю, відчуваю сильний енергетичний сплеск. Цей монастир старіший за Києво-Печерську Лавру! Його заснував Антоній Печерський, коли ішов з Афона в Київ, про що свідчать місця для поховань монахів (ніші в стінах, які монахи видовбували собі за життя). Там майже немає людей і нерегулярно правляться служби. Там є три кімнатки, які рясно прикрашені іконами, рушниками і хустками. Це місце ніхто не охороняє, але ніхто нічого звідти не забирає. Там можна написати записку. Не треба священика, щоб він згадав цих людей молитвою. Це місце настільки святе, що достатньо просто лишити записку. А ще - я була дуже зворушена тим, що там були ікони, які зробила моя тьотя. Вони висять над табличкою з написом "Вічна пам’ять загиблим односельчанам".



А тут було знайдене древнє язичницьке капище



Далі наша програма продовжилась обжорством в садибі "Пілігрим". Обжорство було страшне, у мене навіть проскакували думки, що ми щось зробили цим господарям і вони вирішили загодувати нас до смерті. Все було настільки смачно, що припинити їсти не було ніяких сил. Ну подивіться самі: борщ, салат, козацька закуска з салом і часником, пампушки з часником, картопля в горщику і картопля, смажена з рибою, а на додачу ще і чай, і млинці. Потім ще трохи помучили кітну кішку, яка схоже, після спілкування з нами вирішила окотитись, і поїхали далі - у нас було ще цілих дві години.



Не знаю, як я не померла в мікроавтобусі від того, що шлунок активно відмовлявся співпрацювати зі мною в перетравлюванні їжі в таких обсягах. Але тим часом ми приїхали на товтру. А товтри - це дуже цікаві штуки. Товтри – це місцева назва потужної скелястої дугоподібної гряди, висота якої в межах парку сягає в середньому 400 метрів над рівнем моря, що тягнеться аж до Молдови. Подiльськi Товтри сьогодні не мають аналогів у Європi i є унікальними за своєю природою. Іншими словами, товтри - це коралові рифи на дні Сарматського моря, яке хлюпалось на цій території 500 млн років тому. І якщо уважно дивитись, можна знайти ракушки і розрізнити структуру коралів. А тепер товтри виглядають як пагорби або дуги, вони поросли травою і кущами, а то навіть і деревами. Але все одно це коралові рифи :) Товтра, на якій ми були, називається Вербецька товтра, інша назва її "Чотири кавалери", бо на одній товтрі є чотири вершини (три з них видно на фото).



За цим ми традиційно закупились в маркеті вином, сиром і м’ясом і поїхали назад в Київ :) Відпочили і відволіклись від Києва ми знатно, але наступного разу будемо думати, як би в рамках такої поїздки більше рухатись і менше жерти.

Осьо і все. Якщо ви дочитали до самого кінця, то мій вам респект